Дуже важливо знати своє родове дерево: чим глибше ваше коріння, тим
важче вас викорчувати. На території Бессарабії працює декілька
національно-культурних центрів. Сьогодні мова піде про музей болгарської
культури у селі Кулевча Саратського району.
Болгари Бессарабії — нащадки переселенців
із Болгарії, яка декілька століть перебувала під $CUT$ гнітом османського іга.
На території Одещини болгари створили більше 60 сіл. Один із осередків
болгарської культури знаходиться у селі Кулевчі. Ідея відтворення життя
та побуту болгар на окремій території належить корінному мешканцю села —
Василю Каралійському. Він пишається своїм походженням і вважає рідну
Кулевчу одним із найкращих сіл.
— Після того як я одружився та
почав облаштовувати своє сімейне гніздо, у мене знайшлося багато старих
речей домашнього вжитку від декількох поколінь, — розповідає Василь
Каралійський. — Аби їх зберегти, купили окремий будинок, перевезли туди
всі речі і вирішили створити музей болгарської культури.
Гості на подвір’ї музею в Кулевчі
Будинок,
якому майже 100 років, з точністю відтворює уклад життя болгарського
народу кінця XIX — поч. XX ст. Підтвердженням цього є оригінали
документів, що прикрашають одну із стін. Немало предметів побуту
виготовлено власноручно і є справжнім набутком не одного покоління.
Наприклад, ікона ручної роботи, Біблія, прикраси і предмети домашнього
вжитку — це речі, які належали дідусеві та бабусі Василя.
У
найбільшій кімнаті, прототипом якої є спальня з розкішним ліжком та
підлоговим покриттям, можна побачити дерев’яне ліжко, сундук замість
шафи, дитячу люльку і настінні портрети господарів. Коли діти
підростали, для них будували окрему кімнату (сьогодні у цій кімнаті
стоїть ткацький верстат).
Обов’язковим елементом інтер’єру
справжнього болгарського будинку є винний льох. Зовні це просто насип
землі та двері, які ведуть вниз, до підвалу. Температура повітря
протягом року тут незмінна — +4 оС. Вино тримають у дубових бочках.
Ну
і як може чоловік, хазяїн дому, обійтись без кузні? Аж ніяк! Тому
окремо, поруч із будинком, стоїть кузня, де пращури Василя Каралійського
удосконалювали ковальське мистецтво.
Раніше люди мали більш
чітке уявлення про своє родове дерево і намагалися передавати досвід
своїх предків. Наразі інтерес до свого коріння знову зростає, але ще про
багатьох людей можна сказати: «Іван, що родового дерева не пам’ятає...»
Час і простір невблаганно розлучають родичів, пам’ять стирається, а
шанси дізнатися про долю предків поступово зводяться нанівець. Тому
створення таких етнографічних центрів, як у Кулевчі Саратського району,
вкрай важливе.
Тетяна Турченко, «Бессарабский вестник», № 24 (77), 21–27 июня 2012 г.
