З нагоди відзначення  40- річчя заснування  Української  громадської групи сприяння виконанню  Гельсінських угод (Української  Гельсінської  групи) працівники  Саратської  районної  бібліотеки для відвідувачів та активних читачів бібліотеки провели  інформаційно - просвітницьку  годину «Українська Гельсінська група – об’єднання діячів Українського правозахисного руху».

9 листопада 1976 року, Микола Данилович Руденко на прес-конференції в Москві оголосив про створення в Україні цієї правозахисної організації. Через дві години у вікна його житла під Києвом полетіли шматки цегли і каміння. Так КГБ  відсалютував на честь створення УГГ, жартував М.Руденко. Заснована Українська Гельсінкська Група за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка – члена Московської Гельсінкської Групи (чинна з 12.05.1976), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердинка, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів). Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині).  З інформацією  про історію створення Української громадської   групи сприяння  виконанню Гельсінських угод, яка  стала провісником  Української Гельсінської спілки і, власне, потужного дисидентського руху спротиву тоталітарному режиму в тодішньому СРСР виступила бібліограф  Т.П.Рубаха. Увазі слухачів була представлена книга - УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА СПІЛКА (1988-1990 рр.) у світлинах і документах/ Концепція і упорядкування О. Ткачука. - К.: Смолоскип, 2009.- 224 с., яка висвітлює загальноукраїнський характер організації, відтворює діяльність УГС у історико - хронологічному порядку і показує новітню історію України в обличчях, розкриваючи її драматичні сторінки через людський  вимір. Розповідь  про діяльність УГС  було доповнено переглядом  документального  фільму  «Українська Гельсінська спілка: вектор визначено».

На заході виступив мешканець селища Сарата Савелій Андрійович Капацина, який  розповів  історію своєї родини, що постраждала через репресії. На історії родини Капацини організатори заходу змогли показати, як на житті талановитих людей відображається порушення Декларації про права людини, та інших Гельсинських угод. Детально його розповідь викладена нижче( див. матеріал «Історія краю – в долях людей»).

Завідуюча Саратським районним історико- краєзнавчим музеєм Л.М. Клим поділилась своїми враженнями про значення та діяльність УГС в радянський період. Голова спілки ветеранів Саратського району І. Ф. Сапунов акцентував увагу на висвітлення малознайомих сторінок нашої історії  та подякував за підготовлений захід в бібліотеці.  

На заході була присутня Головний спеціаліст Саратського  бюро правової допомоги  Н.А. Семеняка, яка  ознайомила присутніх з інформацією, яке надає бюро, а саме: надання первинної правової допомоги, забезпечення доступу до безоплатної вторинної допомоги та забезпечення доступу громадян до електронних сервісів Міністерства юстиції України.

Для присутніх оформлена книжкова виставка «За людські й національні права», де представлені книги та статті із періодичних видань, присвяченій цій темі.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод посідає в історії українського визвольного і правозахисного руху визначне місце. Її діяльність разом із іншими чинниками привела Україну до незалежності, сприяла розбудові правової держави і розвитку громадянського суспільства, що відповідає волелюбному духові Українського народу і букві міжнародних правових актів.

 Історія краю – в долях людей.

 Мешканець селища Сарата Капацина Савелій Андрійович, розповів історію своєї родини.

Два його діди брали участь у першій світовій війні. Савва Сергійович Капацина, 1877 року народження, мав тяжке поранення, три роки провів в австрійському полоні. Другий дід – Данило Григорович Донич, був розвідником, за героїчну службу був нагороджений трьома Георгіївськими хрестами, шаблею та набором срібного посуду для горілки.

Після звільнення із полону в Австрії, Савва Сергійович Капацина  прибув в с.Тузли (нині Татарбунарського району), де отримав «відруб»- земельну ділянку, що наділялись тоді учасники війни. Був дуже мудрою людиною і відрізнявся красномовністю. Приймав участь у суспільному житті. Громада його  неодноразово уповноважувала виконувати якісь громадські доручення. Приймав участь як представник народу у судових засіданнях в м. Четатя-Албе (Білгород-Дністровському). Бувало  ставив професійних адвокатів у незручне становище . Так, був один випадок, коли судили молоду жінку, що вбила народжену нею позашлюбну дівчинку. Батьки цієї жінки, були заможні люди і найняли адвоката. Але в ході розгляду справи, стало ясно, що її ніщо не спасе. І ось взяв слово  Сава Сергійович. Він сказав, що те що зробила ця жінка – злочин і перед людьми і перед Богом, і йому нема виправдання. Але, Сава Сергійович запропонував уявити, яка-б доля чекала цю байстрючку: вона теж пішла-би  по руках, і гріх би множився на землі. От якби в неї був хлопчик, то зміг би стати захисником вітчизни, головою сім`ї,- походження чоловіку не завадило-би. Невідомо , що він ще казав, але - цю жінку суд виправдав!

Хазяйнував Савва Сергійович Капацина  добре, підкупляв потроху землю. Сусіди любили їздити з ним  в м. Четатя-Албе продавати збіжжя: завжди умів виторговувати хороші гроші і їм допомагав. Коли повертались з торгів, то треба було бути обережними: бо гроші були великою спокусою. Старались вночі не їхати. А одного разу, в корчмі, де заночували, його  попутники  почали грати в карти. Програли все: і гроші і коней. Прибігли до нього : «Сава виручай!»   Сава Сергійович гру в карти не поважав, і сусідів своїх попереджав, щоб не брались за них. Але грати він умів віртуозно: три роки в австрійському полоні не пройшли даремно. Він відіграв все програне своїми товаришами.

В 1921 році  влада Румунії запровадила земельну реформу. В результаті якої сильно постраждали дрібні землевласники. Саву Сергійовича Капацину обирають делегатом від Бессарабії – і він відправився в м. Бухарест шукати правди. Там він потрапляє на прийом до регента короля Румунії Міхая. В прийомній залі сиділи чепурні чиновники, адвокати, інші гарно  одягнені  громадяни, що чекали  прийому у правителя. Скоса подивлялись на запиленого бессарабського селянина в кожусі і папасі.  Відвідувачі затримувались у короля на 1-3 хвилини і виходили. Коли дійшла черга до бессарабського делегата, то прийом тривав півгодини. Правитель провів Саву Сергійовича до прийомної, потиснув руку, і сказав, що не встигне він доїхати до своєї Бессарабії, як всі його питання будуть вирішені. Земля йому повернеться. Так і сталось.

Родина Капацини добре господарювала, мали 50-60 га землі, коли було багато роботи, брали робітників. Платили натурою, бо з грошима було туго. За добре поставлену справу Саву Сергійовича Капацину нагородили Золотою медаллю зразкове ведення сільського господарства.

Мальовниче село Тузли знаходиться поруч з Лебедівкою, на іншому березі озера-лиману Бурнас. Це колишній маєток брата засновника Одеси Йосипа Дерібаса - Фелікса Дерібаса. До 1953 року в Тузлах діяла велика міжнародна грязелікарня. Цим і користалась родина Капацини. На весь сезон вони здавали три кімнати свого будинку відпочивальникам, - це було ще одне фінансове джерело, а самі мешкали в цей час в пристосованому приміщенні.

Родина жила просто, багато працювали. Сава Сергійович Капацина зміг дати гарну освіту своєму сину – Андрію. Той навчався спочатку 3 роки в церковно-приходській школі, потім в гімназії, потім в Кишиневі отримав спеціальну освіту, і як талановитий студент був прийнятий в Бухарестський університет на юридичний факультет, який успішно закінчив. За все навчання родина не платила : все було на державному забезпеченні.

І ось настав 1940 рік, прийшли «визволителі», без суда і слідства в 4 години ночі всю родину Капацини  вивозять в Північний Казахстан, с. Мартук Актюбінської області. Вивезли Саву Сергійовича з дружиною, сина Андрія з молодою дружиною і дворічною дитиною ( це був старший брат Савелія Андрійовича, 1938 року народження).

В Казахстані всіх використовували на дуже тяжких роботах, прав не мали ніяких. В 1943 році у Сави Сергійовича виявилась пахова грижа, треба було оперувати, але він відмовився. Сказав, як Богом назначено, так і буде. Так він помер.

Родині дозволили повернутись в 1948 році, як тих, що не мали звинувачувального вироку. Умовою, було те, що вони не могли селитися в селі, звідки виїхали (думається, що це робилось для того, щоб не повертати майно і не викликати сумнівів у односельців, щодо «помилкових» дій влади. (Прим. автора).

Так доля приводить цю родину в Сарату. Сюди вони приїхали, бо тут вже мешкав другий дід Савелія Андрійовича - Донич Данило Григорович. Данило Григорович, як розвідник з першої світової , зумів вберегти свою сім`ю від виселення. Коли стало ясно, що за ними йдуть, Данило Донич закриває свою дружину в хаті, вішає на двері величезний замок, а сам ховається. Бригада НКВД прийшла, подивились на замок, і вирішили, що хазяї  втекли.  Вже вночі Данило забирає дружину, речі і тікають, спочатку в Кулевчу, а потім і в Сарату. Це був інший район, і їх вже не шукали…

Так в Сараті з’явилась родина Капацини.  Андрій Савович влаштовується на роботу в заготскот, потім працював головним бухгалтером в інших місціях. Побудував будинок, вивчив дітей. Був високоосвіченою людиною. Коли він писав дипломні роботи для студентів, то викладачі відразу казали, що то не робота студента. Питали: «Який професор тобі це написав?»

Ось така історія родини. Темою зустрічі в бібліотеці була річниця Гельсинської спілки. На цій історії організатори заходу змогли показати, як відображається на житті талановитих людей порушення Декларації про права людини, та інших Гельсинських угод, за що боролась ця група.

Щира подяка  Савелію Андрійовичу Капацині за розповідь, і побажання йому та його родині  міцного здоров’я та миру.

Записала Л.Клим