|
НВ спільно із студією онлайн-освіти EdEra провело анонімне опитування, мета якого — дізнатися, що знають про домашнє насильство українці, чи вміють розрізняти його види та що роблять, якщо стали свідками таких ситуацій.
67% жінок у віці 15 років і старше зазнавали психологічного, фізичного або сексуального насильства з боку партнера або іншої особи. 47% жінок називають себе малопоінформованими або взагалі не знають, що робити у подібних ситуаціях. Такі дані наводить ОБСЄ у своєму дослідженні Благополуччя і безпека жінки. Його провели у 2018 році у восьми південно-східних та східних країнах Європи, в тому числі, й в Україні.
 Приблизно кожна четверта жінка звинувачує у скоєнні насильства потерпілих, а не кривдників. На думку таких жінок, скоріше за все, жертви самі провокують насильницькі дії по відношенню до себе.
НВ спільно зі студією онлайн-освіти EdEra запустило анонімне опитування, аби дізнатися, що знають українці про домашнє насильство сьогодні.
Опитування пройшли 2 тис. 500 респондентів, з яких 87,7% — жінки, 12,2% — чоловіки, 0,1% визначили свою стать як Інше. 15,2% опитаних — віком 21−25 років, 17,6% — 26−30 років, 17,4% — 31−35 років, 12,7% — люди віком від 36 до 40 років. Інші вікові категорії мають менше 10%.
Ми спитали наших респондентів, чи були вони свідками домашнього насильства або вчиняли його самі, чи відомі їм випадки, коли постраждалими особами були діти та люди похилого віку, та чи усвідомлюють себе жертвами постраждалі особи.
Насильство та його види
За визначенням ВООЗ, насильство — це навмисне застосування фізичної сили або влади, дійсне або у вигляді загрози, спрямоване проти себе, проти іншої особи, групи осіб або громади, результатом якого є тілесні ушкодження, смерть, психологічна травма, відхилення в розвитку або різного роду збиток, або висока вірогідність настання перелічених наслідків.
Дані опитування НВ / Фото: Інфографіка НВ
Насильницькими можна вважати дії, які вчиняються по відношенню до особи або групи осіб без попередньої згоди на це. Розрізняють чотири види насильства: фізичне, сексуальне, психологічне та економічне.
Ми спитали наших респондентів, чи відомо їм про це. 88,5% респондентів НВ відповіли, що знали про всі чотири види насильства. Та лише 8,2% думали, що насильство — це коли тільки гвалтують або б’ють.
«Зі свого досвіду можу сказати, що сьогодні більшість людей уже дійсно виокремлюють кілька видів насильства. Принаймні, точно ідентифікують фізичне та психологічне насильство. Трохи важче із економічним та сексуальним», — коментує НВ лікар-психолог Оксана Степанюк.
Насправді ж сексуальне насильство по відношенню до чоловіків часто здійснюють інші чоловіки — про це не варто мовчати
У випадку із сексуальним насильством, приміром, чималу роль відіграє відома нам установка про «подружній обов’язок». Мовляв, якщо ви перебуваєте у шлюбі, то зобов’язані задовольнити потребу свого партнера або партнерки у сексі будь-коли, навіть якщо не хочете цього самі.
19% жінок, опитаних в рамках дослідження Благополуччя і безпека жінки від ОБСЄ, відповіли: статевий акт із жінкою без її згоди вважають виправданим, якщо це відбувається в подружжі або між партнерами, які живуть разом.
Разом с тим на запитання НВ: «Чи вважаєте ви, що ваш партнер/партнерка має задовольняти вашу потребу в регулярному сексі?» лише 7,1% респондентів відповіли, що повністю погоджуються із цією думкою. 39,6% — не погоджуються, 27,1% частково погоджуються, 26,2% зазначили, що їм важко дати відповідь на це питання.
Крок назустріч в плані кращого розуміння цієї проблеми — це новий закон про протидію домашньому насильству, який набув чинності 11 січня 2019 року, каже Оксана Степанюк. Якщо раніше згодою на секс вважалося, якщо особа не сказала «Ні», то тепер — тільки якщо було озвучене чітке «Так».
За даними ООН Жінки, кожна четверта українка у віці 15−49 років за своє життя принаймні раз постраждала від сексуального чи фізичного насильства. Дійсно, постраждалими особами частіше виявляються саме жінки, каже Степанюк. Проте ми не маємо викреслювати і той варіант, у якому від насильства страждають і чоловіки теж. Та чоловікові психологічно складніше зізнатися в тому, що його б'є жінка, додає психолог:
«Якщо говоримо про сексуальне насильство, то, звісно, жінці складніше здійснити це по відношенню до чоловіка. Проте насправді ж сексуальне насильство по відношенню до чоловіків часто здійснюють інші чоловіки — про це не варто мовчати».
Дані опитування НВ / Фото: Інфографіка НВ
З нею погоджується і Зоя Мельник, колишня патрульна поліцейська з Одеси, яка спеціалізувалася на викликах по темі домашнього насильства зокрема. Нерідко один чоловік може страждати від насильницьких дій іншого — приміром, батько від дій дорослого сина, або син-підліток чи неповнолітній син від дій свого батька чи вітчима.
Дуже мізерна частка таких чоловіків наважується звернутися до поліції з цією проблемою, каже Мельник. Вона наводить приклад:
«За чотири роки моєї роботи таких випадків було — можна перерахувати на пальцях. Наприклад, якось ми приїхали на виклик, де постраждалою особою був чоловік, якого побила його співмешканка. Жінка була у нетверезому стані, мала алкогольну залежність. Цей чоловік, навіть попри те, що сам був постраждалим, не хотів писати заяву на свою кривдницю, навіть жалів її через те, що у неї проблеми з алкоголем».
Що таке домашнє насильство
За даними студії онлайн-освіти EdEra, щороку більше 1 млн людей в Україністраждають від різних форм насильства у родинах. 97% респондентів НВ зазначили, що, на їхню думку, в Україні дійсно існує проблема із домашнім насильством, 2,7% обрали варіант «Важко відповісти», та лише 0,3% — що такої проблеми немає.
Дані опитування НВ / Фото: Інфографіка НВ
Так, приміром, 38,6% опитаних у питанні з багатоваріантним покажчиком зазначили, що насильство щодо них вчиняли їхні батьки або старші родичі, 7,5% — що насильство по відношенню до них і зараз вчиняють їхні близькі люди. У полі, де можна було дати коротку розгорнуту відповідь, респонденти написали, що стикалися з булінгом, побиттям, психологічним тиском, агресією з боку рідних, контролем дій та витрат тощо.
«Людина в якомусь сенсі поводиться як тварина — страждає той, хто слабший, а б'є той, хто сильніший. Жінки можуть бити літніх людей, дітей, чоловіки ж — жінок, дітей тощо», — каже Зоя Мельник.
У запитанні про економічне насильство 5,6% респондентів відповіли, що вчиняли насильницькі дії такого характеру, наприклад, контроль витрат партнера чи партнерки, але потім зрозуміли, що це погано, ще 6,6% — вчиняли, проте не вважають це насильством.
«Це дуже двояка ситуація. Нерідко в родині трапляються ситуації, коли, наприклад, гроші заробляє чоловік, до обов’язків якого входить утримання сім'ї. Але коли він приносить ці гроші додому, дружина забирає всю суму і вирішує, як нею розпоряджатися. На мою думку, якщо у такому випадку чоловік буде цікавитися у жінки, куди вона витратила гроші, ця цікавість може бути цілком виправданою. Адже заробив ці гроші він, тож має право знати, на що вони йдуть», — припускає Оксана Степанюк.
Проте тут треба чітко розуміти, де проходить межа, і не перетинати її. Посилений контроль, примушення звітувати за кожну витрачену копійку, змушення показувати онлайн-виписки з Приват24, де є детальний перелік усіх переказів та витрат — це вже економічне насильство, яке не треба виправдовувати.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Ми також спитали респондентів, чи вважають вони, що можна виправдати домашнє насильство. 52,8% відповіли, що насильство в жодному разі не може бути виправдане, 43,1% — тільки якщо це самооборона або відповідь на інші насильницькі дії, лише 3,9% відповіли, що домашнє насильство можна виправдовувати, але у певних випадках. Тільки 0,3% вважають, що домашнє насильство завжди є виправданим.
Стереотипи про домашнє насильство
Стереотипи, установки та норми поведінки, які з тих чи інших причин вважаються соціально «прийнятними» або, навпаки, «неприйнятними», часто впливають на те, як люди сприймають конфлікти всередині родини. Один із найпоширеніших стереотипів: ніби бути жертвою домашнього насильства — соромно, каже Оксана Степанюк. При чому, соромно може бути одразу з декількох причин:
«Наприклад, соромно, що дійшло до цього — постраждалі особи можуть і справді вважати себе винними у тому, що відбувається. Або ж соромно за свій вибір — що людина обрала саме цього партнера чи партнерку. Часто на формування почуття сорому впливає суспільний осуд, коли оточуючі звинувачують постраждалу особу, мовляв, ти ж сама або сам вибрав саме це, то чому тепер жалієшся», — каже Степанюк.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Що ж до респондентів НВ, то 12,9% вважають, що бути жертвою домашнього насильства — соромно, ще 18,1% обрали варіант «Важко відповісти». Більшість, а це 69%, не вважають, що опинитися у такому становищі соромно.
Проте ці показники різнитимуться в залежності від того, про який регіон або місцевість йдеться. Приміром, у сільській місцевості чимало жінок і досі впевнені, що ліпше жити із «яким-не-яким», але чоловіком, аніж взагалі без нього. Хай навіть цей чоловік п'є, б'є та гуляє, говорить Степанюк. Нерідко так трапляється, бо у сільських жінок в принципі немає широкого вибору — в межах села не так багато варіантів, за які можна вийти заміж.
Інші популярні стереотипи про домашнє насильство — ніби серйозні, регулярні конфлікти можуть траплятися тільки у неблагополучних сім'ях. Наприклад, таких, де хтось із партнерів зловживає алкоголем або наркотиками. Дійсно, алкоголь або наркотики можуть бути додатковим фактором, який каталізує спалахи домашнього насильства.
Проте нерідко трапляється і навпаки: у цілком щасливій та заможній, на перший погляд, родині можуть бути постійні сварки та побиття. Часто у таких сім'ях на публіці кривдник грає роль ідеального, турботливого сім'янина, але коли переступає поріг власної хати, знімає цю маску. Таких людей називають токсичними — до цієї категорії належать такі типи людей як нарциси, психопати, соціопати.
Жінка була у нетверезому стані, мала алкогольну залежність. Цей чоловік, навіть попри те, що сам був постраждалим, не хотів писати заяву на свою кривдницю, навіть жалів її
«Характерні риси токсичних людей — це спостережливість, також — здатність відігравати різні ролі. Вони ставлять власні потреби на перше місце, є емоційно порожніми, не здатні співпереживати. Ці люди зазвичай мають головну задачу — забрати чужий ресурс. Раніше таких називали емоційними вампірами», — говорить психолог.
8,5% респондентів НВ вважають, що якщо людина, яка скоїла насильство, просить вибачення, її варто вибачити, 37,2% — що вибачати не варто. Більшість — 54,3% — не змогли дати однозначної відповіді й обрали варіант «Важко відповісти».
67,8% респондентів певні: якщо людина скоїла домашнє насильство один раз, то скоюватиме його знову і знову. 27,7% — не мають чіткої відповіді, лише 4,5% відповіли, що кривдник, вчинивши такі дії один раз, не повторить їх знову.
Домашнє насильство в парі
Оксана Степанюк згадує ще один із популярних стереотипів у суспільстві — про жіночу та чоловічу ролі. Якщо чоловік має одразу кілька коханок та дружину, він, скоріше за все, буде сприйматися як «мачо» — сильний, спритний самець, який здатен забезпечувати своєю увагою одразу кілька самиць.
Якщо жінка матиме кілька коханців, її поведінку радше охрестять легковажною, порівняють із повією. Саме тому по-різному сприймається і подружня зрада.
2,8% респондентів НВ вважають, що жінка має право вдарити партнера за зраду, лише 0,6% — що чоловік має право вдарити жінку за зраду, 5,1% — що кожен має право вдарити партнера чи партнерку за зраду. 92,9% впевнені, що ніхто не має права бити партнера чи партнерку за зраду.
У відповідях на запитання: «Серед перелічених ситуацій позначте ті, які траплялися у вашому житті», найбільше відсотків мають такі варіанти: 27,1% — часто критикує мене; 20,1% — безпідставно кричить на мене; 16,7% — безпідставно звинувачує мене у романі на стороні; 11,5% — перевіряє, де я був/була і не вірить почутому.
Зазвичай, люди критикують інших з двох причин, пояснює Оксана Степанюк. Перша — вони ненавидять те, за що критикують іншого, у самому собі. Наприклад, критикують людину, яка запізнилася, хоча постійно запізнюються самі й не можуть викорінити в себе цю звичку.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Друга причина — критикують іншу людину за те, що вона дозволяє собі те, що ми самі собі дозволити не можемо з тих або інших причин. Це можуть бути і внутрішні установки, і виховання, страх осуду тощо.
«Скажімо, я покритикую іншу жінку за те, що вона з'їла морозиво сама, не пригостивши ним власну дитину. Насправді ж проблема в тому, що я давно мрію зробити так само — насолодитися морозивом сама, ні з ким не ділячи його», — наводить приклад співрозмовниця.
Респонденти НВ залишили у опитувальнику десятки анонімних історій по темі домашнього насильства в парі. Ось одна з них:
«Я довгих 13 років жила з партнером, який зневажав мене, знецінював, ображав та не вважав мене за повноцінного партнера. Сприймав мене виключно, як «функцію» життєзабезпечення родини — його та трьох дітей. Висловлював постійні претензії: «Не займаєшся сексом», «Не хочеш зі мною сексу», «Неохайна», «Не повідомляєш, де ти, і що робиш», «Ти думаєш, ти чогось досягла? Ти помиляєшся!», «Ти зі мною не спілкуєшся, як належить». Весь час я перебувала у маніпуляціях з його боку — дай мені своє житло, своє тіло, свій мозок, свої ідеї, свою енергію. А я тобі — нічого. Хіба що облаяти натомість.
Допоки я не звернулася по допомогу до спеціаліста — психолога — я була певна, що це зі мною щось не так. Перебуваючи під постійною напругою, зривалася на дітях: нападала на них, сварила, била, принижувала. Дуже страждала від цього. Коли я працювала з психологом, зрозуміла, що перебуваю у ситуації домашнього насилля, і як жертва, і як тиран. Тому подала на розлучення. Нині триває судовий процес, під час якого чоловік продовжує поширювати про мене неправду".
Домашнє насильство як досвід з дитинства
Часто людина, яка скоює насильство, сама мала подібний травматичний досвід у минулому, зазначає Оксана Степанюк. Наприклад, була жертвою або свідком насильства у дитинстві. А тому несвідомо переносить той досвід, шаблон взаємодії з людьми на інших уже в своїй поведінці: так робили батьки, так буду робити і я.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
43,4% респондентів відповіли, що у дитинстві бачили, як батьки іноді кричали один на одного, ще 40,2% — що батьки часто кричали один на одного. Так само чимало людей відповіли, що пам’ятають, як батьки били одне одного, або як батьки кричали на них самих, вчиняли насильницькі дії іншого характеру.
«Насправді, не всі дорослі знають, що робити, якщо вони стикнулися із домашнім насильством. Що ж казати про дітей? Діти дуже рідко звертаються до поліції зі скаргами на домашнє насильство з боку власних батьків», — пояснює Зоя Мельник.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Діти, які страждають від домашнього насильства в родині, часто не наважуються попросити допомоги у інших дорослих, зокрема, в спеціалізованих установах. Часто рятуються тим, що тікають з дому — на вулицю або до друзів. Суспільство ж нерідко засуджує дітей, які тікають з дому, навіть не розбираючись у причинах, додає Мельник.
Якщо чоловік має одразу кілька коханок та дружину, він, скоріше за все, буде сприйматися як «мачо» — сильний, спритний самець
Каже — неодноразово писала про такі історії в своєму фейсбуці. У коментарях люди обговорювали зовнішність дівчат, які втекли з дому, та їхній «не дитячий» стиль життя і поведінку, замість того, аби розібрати справжню проблему — жорстокість, агресія та відсутність розуміння вдома.
«З хороших умов тікають рідко», — додає колишня поліцейська.
Є й інша сторона медалі — інтернати та притулки для дітей, умови в яких іноді ще гірші, ніж в домі, з якого втекла така дитина. Це і психологічний тиск та приниження з боку вихователів інтернату, погана їжа, старий ношений одяг, примушення віддати особисті речі, такі як телефон, тощо.
У той час, як дітей тимчасово вилучають з родин, де над ними знущаються, з батьками зазвичай проводять мінімум роботи — штраф, який більшість навіть не виплачує, короткі бесіди, та, якщо немає додаткових обтяжувальних обставин та причин для позбавлення батьківських прав, через певний час просто повертають у сім'ю дітей.
«Що виходить? Що у таких ситуаціях насправді карають дітей, а не батьків. Адже діти, хоча і так є постраждалими особами, змушені додатково мучитися», — говорить Зоя Мельник.
Домашнє насильство між іншими членами родини
Нерідко жертвами домашнього насильства стають повністю або частково недієздатні особи, люди з ментальними особливостями тощо — тобто такі, що не можуть постояти за себе та є значно слабшими за своїх кривдників як фізично, так і психологічно.
Опитування НВ показує: 19,6% респондентів не знають про те, що дуже часто від сімейного насильства страждають люди похилого віку. 41,9% знають про такі випадки лише з новин або телепередач, 14,9% респондентів мали такі випадки у своїй родині, ще 23,6% чули про таке з досвіду знайомих.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
«Дійсно, люди похилого віку часто страждають від домашнього насильства. І так, нерідко причиною цьому є саме розподіл майна. Це трапляється, наприклад, коли люди живуть по десять осіб у трикімнатній квартирі, всім хочеться особистого простору, а можливості роз'їхатися немає, тому як тільки з’являється можливість претендувати на якесь житло від, скажімо, старшого родича, іноді можуть включатися насильницькі методи», — коментує це питання Оксана Степанюк.
Що ж стосується осіб з інвалідністю — тут ситуація складніша. Не всі особи з інвалідністю можуть просто прийти до соціального центру або до поліції й зізнатися, що страждають від домашнього насильства, говорить Степанюк. Не всі навіть можуть подзвонити кудись та попросити про допомогу. Особливо складно, якщо йдеться про ментальні особливості, коли людина з інвалідністю просто не здатна нічого розповісти.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Якщо такі випадки і стають відомі, каже експертка, то, скоріше за все, завдяки третій стороні — сусідам, родичам, які дізналися про скоєння насильства та вирішили повідомити про це в поліцію.
Реакція на насильство
Станом на сьогодні за статтею 115 ККУ Умисне Вбивство в Україні відбувають покарання 526 жінок. Приблизно 8 з 10 жінок, які опинилися у в’язниці за цією статтею, вчиняли самозахист: вони убили свого чоловіка або співмешканця, який регулярно кривдив їх самих або їхніх дітей, каже Оксана Степанюк.
Одна з найяскравіших ілюстрацій для цієї проблеми — справа сестер Хачатурян, яка набула великого розголосу в світових медіа. У липні 2018 року в Москві троє сестер Хачатурян віком 17,18 та 19 років убили власного батька, Михайла Хачатуряна. Згодом розказували, що батько регулярно кривдив їх, регулярно вчиняв по відношенню до них насильницькі дії.
Популярна приказка про те, що «не нужно выносить сор из избы» сформувала ще один поширений стереотип — ніби насильство це виключно внутрішня родинна справа, у яку ніхто не має права втручатися.
На питання про те, чи може втручатися у ситуацію з домашнім насильством третя сторона, 43,2% респондентів відповіли, що так, лише якщо ця третя сторона — це фахівці, наприклад, психотерапевти, соціальні працівники тощо. 29,9% — що втручатися може будь-хто. Лише 4,3% — що втручатися можуть лише близькі друзі або родичі.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
«Рятувала подругу після того, як її побив чоловік на очах у їхньої маленької дитини. Зокрема, викликала поліцію, відвезла її до лікарні на обстеження, потім на зняття побоїв. Після цього довелося сваритися у райвідділку, бо в черговій частині поліцейський ставився зневажливо, коли ми разом привезли документи від судмедексперта. Сказали, що коли вб'є — тоді звертайтеся.
Врешті після усіх зусиль перепросили, заяву прийняли, викликали чоловіка для пояснень. Вся ця історія закінчилася тим, що цей чоловік-тиран оплатив побитій дружині подорож, тож вона забрала заяву з райвідділу. Чесно кажучи, я була в розпачі, бо він її дивом не вбив тоді. У той момент я подумала, зізнаюсь щиро, що хай надалі розбираються самі", — таку анонімну історію знаходимо серед відповідей у опитувальнику від НВ.
Трикутник Карпмана [за прізвищем американського психотерапевта Стівена Карпмана], або драматичний трикутник — психосоціальна модель поведінки, відповідно до якої є три дійові особи: жертва, переслідувач та рятівник. Трикутник Карпмана — це найпоширеніша модель взаємин між людьми. Кожна роль має характерні риси.
З хороших умов тікають рідко
Наприклад, людина, що знаходиться у стані жертви, постійно переживає страждання, боїться життя, завжди очікує чогось поганого, відчуває сором і провину за власні дії. Її стан — вразливий. І якщо жертва витісняє агресію, але демонструє вразливість, агресор навпаки витісняє власну вразливість. Він злий, перебуває у стані напруження, постійно намагається все контролювати. Рятівник — третя особа, яка «намагається допомогти». Може відчувати злість по відношенню до кривдника та жалість по відношенню до жертви. Учасники в трикутнику Карпмана можуть постійно змінюватися ролями.
І якщо спершу може здатися, що роль рятівника — це благородна позиція, де місія — порятунок жертви, насправді ж, це не так, попереджає Оксана Степанюк. Часто рятівник виконує роль «жилета для плакання»: жертва приходить до рятівника у кризовий момент, просить про допомогу, жаліється та скаржиться на ситуацію. Але коли напружений момент минає, жертва все одно повертається до свого кривдника.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Якщо рятівник обирає цю роль для себе самостійно, в результаті він може, навпаки, лишитися винним — бути осміяним або покритикованим за те, що вліз у чужу проблему, де «нічого не розуміє насправді». Таку історію один із респондентів залишив у анонімній формі — у відповідь на відкрите запитання в анкеті від НВ:
«В молодості моя мама втрутилася між подружжя кумів (чоловік бив дружину біля будинку). На другий день подружжя помирилося, а маму звинуватили в тому, що вони посварилися і побилися. Тому я думаю, що між сварки і бійки подружжя краще не лізти».
От свого народиш — тоді й будеш розказувати, як правильно виховувати, а поки — мовчи
«Я помітила таку річ: якщо це сварка чи бійка на вулиці, у якій фігурують дорослі, то люди, які стали свідками, досить часто звертаються до поліції. Але якщо ображають або б’ють дитину — про це повідомляють дуже рідко, — говорить Зоя Мельник. — Думаю, справа в тому, що в нашому менталітеті дитина сприймається як „власність“ батьків. Мовляв, якщо мати її б'є, значить, має право так виховувати».
Такі уявлення про виховання дітей зараз відображаються і у сучасній «народній творчості»: мовляв, от свого народиш — тоді й будеш розказувати, як правильно виховувати, а поки — мовчи.
Іноді це призводить до страшних наслідків, каже Зоя Мельник. Скажімо, якщо чоловік на вулиці буде тягнути за руку заплакану дитину, скоріше за все, перехожі будуть впевнені, що це батько так виховує капризну малечу. Насправді ж це може бути зовсім не батько, а чужий дитині чоловік.
Що робити, якщо ви стали свідком або постраждали
Ми спитали наших читачів, чи вважають вони, що в українських ЗМІ нині демонструється забагато насильства. 65,6% погодилися із цією думкою, 18,2% зазначили, що їм важко дати відповідь на це питання, ще 16,2% — що не помічають такої проблеми.
Що ж до інтернету, то 47,9% зізнаються: не помітили, що поява соцмереж якось посприяла розповсюдженню насильницького контенту. 29,5% — варіант «Важко відповісти». 17,8% відповіли, що у їхній стрічці чимало насильницького або жорстокого контенту навіть попри те, що вони намагаються приховати його. Ще 4,8% зазначили, що їх взагалі немає у соціальних мережах.
Дані НВ / Фото: Інфографіка НВ
Домашнє насильство неможливо подолати, якщо працювати лише із наслідками. Профілактика — також важливий крок, який дозволить, принаймні, зменшити кількість таких випадків у майбутньому та підвищити рівень обізнаності населення про саму проблему.
89,6% респондентів, які пройшли опитування від НВ, вважають, що батьки повинні розповідати власним дітям про домашнє насильство. На питання про те, чи потрібні освітні курси на цю тему в школах, «Так» відповіли 93,6% опитаних.
Такий курс запустила студія онлайн-освіти EdEra: він безкоштовний та розповідає про передумови, ознаки домашнього насильства та про те, як діяти у таких випадках.
Одна з найпопулярніших проблем сучасної молоді — булінг, або травля — також є різновидом психологічного насильства, тому це питання є дуже актуальним для українських школярів.
В залежності від того, що саме відбувається та яка складність проблеми, є кілька варіантів подальших дій. Можливо, постраждалій особі знадобиться медична допомога — якщо немає змоги викликати швидку або дістатися до медичного центру, таку допомогу можуть надати також деякі соціальні центри для дітей, сім'ї та молоді.
Постраждала особа може потребувати також і допомоги кваліфікованого психолога — такі безкоштовні послуги також надають у соціальних центрах. Там само можна знайти і кваліфікованих юристів, які нададуть необхідні правові консультації.
Часто трапляється, що постраждала особа, яка врешті втекла від кривдника, не має власного житла, або ж перебування у такому житлі не є безпечним, бо ця адреса відома кривднику. В такому випадку постраждалі можуть просити тимчасового притулку в соціальних центрах або неурядових громадських організаціях. Приміром, такі послуги надає ВБО Конвіктус-Україна.
Якщо чоловік на вулиці буде тягнути за руку заплакану дитину, скоріше за все, перехожі будуть впевнені, що це батько так виховує капризну малечу
Проте першим кроком має бути виклик поліції — 102, яка зафіксує випадок та порадить, що робити далі. За новим законом, поліція може видати припис, який тимчасово заборонятиме кривднику наближатися до жертви. Приписи можуть бути терміновими заборонними та обмежувальними. Перші зобов’язують кривдника негайно покинути оселю, перебувати поряд із постраждалою особою на термін до 10 днів.
Обмежувальний припис забороняє кривднику не лише перебувати у оселі, де проживає постраждала особа, а і наближатися до неї на певну, чітко визначену відстань. Термін дії такого припису — від 1 місяця до півроку, може бути продовжений ще на півроку за необхідності.
Нова опція, яка з’явилася в Україні разом із законом Про протидію домашньому насильству — це типові корекційні програми для кривдників [наказ Мінсоцполітики від 1 жовтня 2018 року № 1434]. На таку програму кривдника може відправити суд. Її тривалість — від трьох місяців до року. Суть полягає у тому, що кривдник має регулярно відвідувати психолога у одному із соціальних центрів. Ці послуги надаються безкоштовно.
Оксана Степанюк, яка працює в такому центрі у Деснянському районі столиці, каже: насправді, кривдник і сам може звернутися по допомогу в такий центр. Ще до того, коли справа дійде до суду. Але про це майже ніхто не знає — тому і не ходять.
«На мою думку, позитивним зрушенням є також поява проекту Поліція проти домашнього насильства, або Поліна. Це поліцейські, які працюють виключно по темі домашнього насильства. Вони проходили дуже якісне, спеціалізоване навчання. Я також брала участь у таких тренінгах — для цього в Україну приїздили колеги зі Швеції, Данії та інших країн», — розказує Зоя Мельник.
Якщо ви стикнулися з домашнім насильством, також можете звернутися для консультації за телефоном Національної «гарячої лінії» з попередження домашнього насильства — 116 123.
Автор: Олександра Горчинська
|
